Вірш Ліни Костенко

Педагогічне крeдо:

   «Щоб бути хорошим викладачем, потрібно любити те, що викладаєш, і тих, кому викладаєш»

 
 


І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…

Вірш Ліни Костенко

Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки – вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є –

каторжани.

Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть –

ідуть, ідуть по етапу століть…

Вірш В. Симоненка про мову

МОЯ МОВА

Все  в  тобі  з'єдналося,  злилося – 

Як  і  поміститися  в  одній! – 

Шепіт  зачарований  колосся, 

Поклик  із  катами  на  двобій. 

Ти  даєш  поету  дужі  крила, 

Що  підносять  правду  в  вишину, 

Вченому  ти  лагідно  відкрила 

Мудрості  людської  глибину. 

І  тобі  рости  й  не  в'януть  зроду, 

Квітувать  в  поемах  і  віршах, 

Бо  в  тобі – великого  народу 

Ніжна  і  замріяна  душа.